ПОСЛАННЯ
Священного Синоду
до єпископату, духовенства, чернецтва та мирян
з нагоди 25-ої річниці Харківського Архієрейського Собору
Української Православної Церкви
Ваші Високопреосвященства і Преосвященства!
Дорогі отці, браття і сестри!
Цього року Українська Православна Церква з почуттям особливого духовного піднесення відзначає 25-ту річницю Харківського Архієрейського Собору, який відбувся 27-28 травня 1992 р. Це була вирішальна подія в новітній історії Православ’я в Україні, і ми смиренно дякуємо Богові за Його великі милості і щедроти, які Він являв і являє Своїй Святій Церкві впродовж її історичного буття на нашій землі.
Ще з апостольських часів усі спірні питання в Церкві завжди вирішувалися на Соборах в дусі заповіданої Богом любові. Соборність — це основа церковного устрою, видимий прояв союзу вірних в Іісусі Христі, їхньої єдності у Святому Дусі. Як свідчить Святе Письмо, у багатьох тих, хто увірував, було одне серце і одна душа (див.: Діян. 4:32). Соборність — це єдність у розмаїтті, яка дозволяє кожному члену Церкви залишатися самим собою, але не дає нікому замикатися на собі. В Церкві не може бути ані авторитарних диктаторів, ані анархії та хаосу, які суперечать її Божественній природі. Соборна форма церковного управління є Богоустановленим шляхом, який дозволяє народу Божому долати усі перешкоди, що трапляються йому в подорожі до Небесної Вітчизни.
Харківський Архієрейський Собор 1992 р. — це потужний прояв соборності нашої Церкви. Він став відповіддю на ті виклики, які постали перед Православ’ям в незалежній Українській державі. На межі 1991-1992 рр. в Українській Православній Церкві склалася конфліктна ситуація, зумовлена намаганням тодішнього Предстоятеля митрополита Філарета (Денисенка) одноосібно визначати подальший шлях церковного розвитку та безапеляційно нав’язувати свою волю іншим. Навесні 1992 р., коли митрополит Філарет відверто став на шлях церковного розколу та порушив канонічні основи церковного буття, український єпископат рішуче виступив проти цієї небезпеки, проявивши у важку переломну годину справжню пастирську турботу про майбутнє Святої Церкви.
27 травня 1992 р. на Архієрейський Собор до Харкова прибули 17 з 20 правлячих єпископів Української Православної Церкви. Двоє єпископів із тих, хто не зміг прибути на Собор з поважних причин, повідомили про свою повну підтримку соборних рішень. Обговоривши складну ситуацію, яка склалася всередині Церкви, члени Собору, не ідучи на компроміси з совістю перед викликами цього світу, вирішили змістити митрополита Філарета з посади Предстоятеля та заборонити його у священнослужінні. Тоді ж новим Предстоятелем Української Православної Церкви був обраний митрополит Володимир (Сабодан). Зміцнені благодаттю Святого Духа, отці Харківського Архієрейського Собору втілили в життя священні слова Спасителя: «Пастир добрий життя своє покладає за овець» (Ін. 10:11). Преосвященні архіпастирі безбоязно підтвердили єдність народу Божого зі Світовим Православ’ям, захистили принцип соборності Церкви та заклали непорушний фундамент для звершення нею своєї спасительної місії на теренах України.
Законність діянь Харківського Архієрейського Собору було засвідчено на всеправославному рівні. Предстоятелі усіх Помісних Православних Церков визнали Блаженнішого Володимира законно обраним Митрополитом Київським і всієї України. Протягом двадцяти двох років Блаженніший Митрополит Володимир стояв на чолі нашої Святої Церкви. Ці роки стали справжнім розквітом Православ’я в Україні. За час його Предстоятельського служіння кількість парафій Української Православної Церкви збільшилася з 5,5 тисяч до майже 12 тисяч, кількість монастирів зросла з 32 до 228, кількість духовних шкіл — з 4 до 17. Було створено низку Синодальних установ, які курують різні сфери церковного життя. Фактично з нуля було налагоджено місіонерську та соціальну роботу Церкви, засновано сотні друкованих періодичних видань, телевізійних, радіо та інтернет-проектів.
Блаженніший Митрополит Володимир став одним з духовних лідерів українського народу. Його любов до Батьківщини викликала щиру повагу як простого народу, так і високопосадовців. Визнанням заслуг Митрополита Київського Володимира перед українським народом стало присвоєння йому у 2011 р. звання Героя України.
Сьогодні Українська Православна Церква є найчисельнішою конфесією України. Вона об’єднує людей різних національностей, різних політичних вподобань, різної культури, дійсно засвідчуючи, що у Царстві Божому «нема ні елліна, ні іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і у всьому Христос» (Кол. 3:11). Наша Церква представлена в усіх областях України. І навіть в тих регіонах, які тимчасово непідконтрольні уряду України, вона продовжує звершувати своє спасительне служіння. На жаль, деякі політики намагаються втручатися у справи Церкви. Так, нещодавно православну громадськість сколихнула можливість прийняття українським парламентом низки антицерковних законопроектів, серед яких і проект Закону № 4511 — про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, яка визнана Верховною Радою України державою-агресором. 18 травня поточного року десятки тисяч вірян Української Православної Церкви по всій Україні молитовно просили законотворців прислухатись до голосу Церкви і не допустити в країні релігійної ворожнечі, дискримінації, порушення свободи совісті та віросповідання. Ми вкотре наголошуємо, що керівний центр Української Православної Церкви, яка, відповідно до свого Статуту, є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої, знаходиться в Києві. Саме в Києві приймаються всі рішення, пов’язані з діяльністю Української Православної Церкви. Не треба називати нас «Московською Церквою» лише тому, що ми бережемо тисячолітню духовну традицію, яка бере початок від Володимирового Хрещення Київської Русі у благословенних водах Дніпра і об’єднує мільйони вірян, які мешкають сьогодні і в Москві, і в Мінську, і в Кишиневі, і в багатьох інших містах і державах по всьому світу.
Ми знову і знову підкреслюємо, що необхідним є дотримання конституційного принципу відокремлення Церкви від держави. Їх взаємодія у різних сферах суспільного життя в жодному разі не має перетворюватися на підкорення державою церковних інституцій собі. Слід нарешті покласти край спробам створити в Україні державну Церкву. Усі церкви та релігійні спільноти мають бути рівними перед державою та вільно звершувати своє служіння.
На жаль, мусимо вкотре з болем констатувати існування в Україні проблеми церковного розколу, який розриває єдність містичного Тіла Христового. Подолати церковний розкол можна лише шляхом відвертого та щирого діалогу. Однак, сьогодні, в ситуації неприхованої агресії з боку «Київського патріархату», діалог став неможливим. Першим кроком до нього має стати відмова від силових дій та агресивної риторики. Усе незаконно захоплене церковне майно має бути повернуте його законним власникам. Лише після конкретних дій, якими підтверджуються миролюбні наміри і декларації, може йти мова про початок справжнього діалогу.
Господь наш Іісус Христос закликає Своїх істинних послідовників до миру і любові: «По тому знатимуть усі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13:35). Які б випробовування не випадали на долю нашої Церкви, ми завжди маємо берегти церковний і громадянський мир та мир у своїй душі. Ми маємо підносити щирі молитви за наших кривдників, аби Господь відкрив шлях до примирення та порозуміння.
Сердечно вітаючи єпископат, священнослужителів, ченців і всіх вірних чад Української Православної Церкви зі знаменним ювілеєм, молитовно бажаємо мужньо стояти у чистоті сповідання православної віри та у правому ділі збереження канонічності нашої Церкви, невтомно служити Богу i спасінню людських душ, духовному процвітанню нашої Української Держави та нашого народу.
Благодать Господа нашого Іісуса Христа, і любов Бога Отця і єднання Святого Духа нехай перебуває з усіма нами (див.: 2 Кор. 13:13).
Від імені Священного Синоду Української Православної Церкви
+ОНУФРІЙ,
МИТРОПОЛИТ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ УКРАЇНИ,
ПРЕДСТОЯТЕЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ